«Послух благочинного більше слугує для смирення, ніж для гордості» – благочинний Ужгородського району, протоієрей Володимир Мучичка

Продовжуємо розпочатий цикл матеріалів про благочинних Мукачівської єпархії. Нині ми спілкуємось з благочинним Ужгородського благочиння № 2 –протоієреєм Володимиром Мучичкою. Наразі в даному благочинні нараховується 15 храмів і 13 священиків, що звершують своє служіння… З отцем Володимиром ми детальніше розмовляємо про те, що сприяє об’єднанню вірників і духовенства, яким чином можна прийти до Бога та як здобути мудрість в духовному житті.

– Отець Володимир, на початку нашої бесіди, розкажіть трішки про себе…

Народився я 5 лютого 1975 року в селі Горонда Мукачівського району в церковній сім’ї. Мій дід все життя трудився при церкві, будучи куратором, а згодом церківником. Починаючи з двох років я вже виходив на середину храму зі свічкою, а маючи 7 років читав Апостола. Тоді ще навіть по-українськи не вмів читати, а завдяки науці бабці знав церковнослов’янську мову. Ось так і почалося моє церковне життя змалку.

Коли я мав 10 років, важко захворів батько і десь в тому часі в мене виникло чітке бажання стати священиком. Тоді настоятель храму Горонди, о. Михаїл, переконував, що треба молитися за тата, аби він залишився живим. Дякувати Богу, батько живе до сьогоднішнього дня, хоча лікарі прогнозували  шансів на життя 1 % із 1000.

– Тож вже з таких юних років ви відчули, що священство – ваш шлях…

Так, і після закінчення школи я вступив до Почаївської духовної семінарії. Через кілька років, у 1994 році, був рукоположений в сан диякона в рідному храмі села Горонди. Вже за рік, на свято Стрітення Господнього, архієпископ Євфімій здійснив наді мною хіротонію в священика – у Мукачівському кафедральному соборі на честь Почаївської ікони Божої Матері.   

– Де ви розпочинали служити?

Моїм першим храмовим приходом стало село Кузьмино, а також паралельно служив і в Руській Кучаві Ужгородського району. Ось саме в храмі Кузьмина й відбулося моє  становлення як священика – протягом 7-ми років я служив на невеликому приході, який і тепер залишається своєрідною «школою бійця» для молодих священнослужителів. Це не є простий прихід, але саме він дозволяє сформувати себе як пастиря. Той етап служіння формував і моє подальше ставлення до священиків, до народу і всіх людей, що оточують. Адже служачи на маленькому приході можна було більше часу приділити для молитви й роздумів. Протягом стількох років й надалі підтримуємо гарні відносини з усіма прихожанами того села. Це дуже приємно.

– Ось уже 16 років ви несете священицьке служіння в селі Пацканьово. Яким воно для вас є?

Так, у ті давніші часи, владика Агапіт, керуючий єпархією, призначив мене настоятелем Свято-Михайлівського храму с. Пацканьово Ужгородського району. До сьогодні не жалкую, що це відбулося.

Даний прихід наповнюють надзвичайно приємні, добрі й молитвенні люди, які єднаються один до одного. У храмі майже щодня звершуються богослужіння і, справді, звучить щира молитва вірян. Тому, думаю, служити там є, певною мірою, милістю Божою.      

– За кількісним складом скільки маєте прихожан?

– У недільний день це близько 300 осіб, у святкові дні більше, оскільки є й  приїжджі особи.

– У своїй пастирській діяльності на що звертайте особливу увагу вірників?  

– Якщо пояснювати народу теми з богослов’я – мало-хто зрозуміє. Якщо ж приводити приклади з життя різних святих, подвижників Церкви Христової, то люди це краще усвідомлюють і прагнуть змінюватися та рівнятися до них. Тому головний акцент у проповідях і, загалом, служінні, ставлю на постатях старців, які є в нашій Церкві до нинішнього дня.

Також прихожани нашого храму дуже люблять проповіді владики Феодора. Він грамотно, але водночас просто й доступно доносить до народу  життєві історії, які вражають. Так, як часто знаходжуся біля владики, то чую його настанови й  використовую у своїх проповідях, аби донести до людей архіпастирське слово, яке вони так прагнуть почути.   

– Знаємо, що на вашому приході ви започаткували практику ведення нічних літургій, які є дуже сильними за своєю суттю. Від місцевих жителів можна почути багато хороших відгуків щодо цього, але, мабуть, це й важка ноша?

Молитва ніколи не буває легкою ношею та якщо людина хоче служити Богу, то знайде час і вдень, і вночі. Нічні богослужіння в нашому храмі звершуються вже років 13. З прихожанами ми здійснювали паломництва по багатьох святих місцях, і де б ми не були, бачили практику проведення нічних богослужінь. Особливо це стосується Валааму, а також Чернівців. Відтак після цього ми пробували й в себе в храмі кілька разів служити такі літургії, а скоро домовилися ввести нічні богослужіння як правило. Люди є задоволеними від цього, підтримують, бо з власного досвіду знають – найприємніша молитва, то нічна.

У той час, коли всі відпочивають, хто хоче помолитися – приходить до церкви на третю годину ранку. Після богослужіння надворі вже якраз розвидняється і хто йде на роботу, вчасно встигає на перший автобус зі села.

Уводячи ці нічні літургії я, перш за все, взяв благословення від мого духівника о. Георгія з Почаїва. Просячи його я запитував як краще привести людей до Бога? А духівник відповів, що треба навчити людей вставати вночі і молитися.

– Як часто відбувається ось така нічна молитва у вашому храмі?

Майже кожного дня. Бувають в місяці по один-два вихідних. Якщо ж виїжджаю з різних обставин, то прошу на заміну інших священиків. Стабільно беруть участь в нічному богослужінні 20-30 прихожан, однак щоразу хтось приходить ще – чи той, хто замовляє службу чи інші бажаючі.

Радує й те, що сім’ї з малими дітьми приходять, причащають їх. Ось наш маленький прислужник Федір ображається на батьків, якщо не будять його на нічну літургію (усміхається – авт.).

– Також на приході діє недільна школа і молодіжне братство на честь преподобного Олександра Свірського. Яка робота проводиться у цьому напрямку?

Раз на тиждень перед вечірньою збираємо вихованців недільної школи, а потім приходить й «молодіжка». З дітьми проводимо уроки по Біблії, а з молоддю обговорюємо різні актуальні теми, що їх цікавлять. Разом з ними також організовуємо різні спортивні змагання чи походи в гори, і вже під час такого духовного відпочинку, в спокійній обстановці розмовляємо про те, що їх хвилює.      

– У Свято-Михайлівському храмі села Пацканьово знаходяться різні святині, зокрема частинки мощей багатьох святих. Також кілька років тому почала мироточити ікона преп. Серафима Саровського…

Як я вже казав, разом з прихожанами полюбляємо різні паломницькі поїздки, з яких повертаємося зовсім іншими, більш духовними людьми. Паломництво об’єднує прихожан і це радує. Я ж також здійснюючи особисті паломництва, завжди старався привезти до храму якусь святиню – звичайно з відома владики і з його наданим листом-проханням. Кілька років тому, до нашого храму було привезено більше 40-ка частинок з мощей  різних угодників Божих, з цілого світу. Думаю, люди навколо цих святинь об’єднуються, бо в дні, коли звершується пам’ять тих святих, мощі яких маємо, правимо богослужіння і  люди в більшій кількості приходять помолитися.

Тепер років з два я не привозив святині і люди вже запитують: «а чому, батюшка?» (посміхається – авт.). Та завжди і в усьому треба знати міру, щоб святиня не просто стояла в храмі і була забутою – біля неї треба молитися.

Що ж до ікони преп. Серафима Саровського, яка написана на стіні храму, то  три роки тому з неї почало виділятися  миро. Спочатку ми  думали, що стіни потіють і тому з’являється така рідина. Але потім старші жінки-вірниці помітили, що так званий «піт» з ікони на стіні дуже благоухає. До нині ікона частково мироточить – зазвичай  в період постів, потім по декілька місяців зовсім перестає і т.д. Зібраним з ікони миром помазуємо народ або набираємо для тих, хто має потребу при хворобах. І, звісно, якщо людина з вірою приймає, то Господь може послати їй зцілення.

– Років зо п’ять тому вас було призначено благочинним Ужгородського міського благочиння № 2. Чи очікуваним це для вас було?

Ні, не було очікувано і, якщо чесно, я дуже вдячний владикові Феодору за довіру. Звісно, будучи простим священиком, я б мав більше часу для молитви і служіння біля престолу. А тепер в міру різних обов’язків трохи менше часу залишається для справ приходу, адже потрібно багато їздити, спілкуватися з різними священиками. Цей послух більше слугує для смирення, ніж для гордості – постійно бачиш біди інших, стараєшся допомогти і, якщо можна, зарадити.

– А чи не важкий цей шлях для вас? Чи Бог дає сили?

Якщо людина береться служити Богові, то легкого путі не буває. Не думаю, що будучи благочинним щось кардинально змінилося в моєму житті – я залишився тим священиком, що й був. Маю прекрасні товариські відносини зі священиками як нашої єпархії, так і інших. Вважаю, що завжди необхідно залишатися людиною і тоді всі навколо будуть об’єднуватися.

Відколи я став благочинним, то в нас діє  правило, щоби ми всі дружили між собою. Так і стараємося одні до одних приходити на храмові свята, часто збираємо збори, цікавимося в кого, які є проблеми і вирішуємо їх у повній мірі.

Напевно такого дня немає, щоб ми з отцями один одному не телефонували, за потреби цікавимося справами, разом переживаємо і стараємося вирішити будь-які проблеми. Ми маємо показувати приклад дружелюбності, щоб віряни бачили повагу між духовенством. Взаємодіємо з Ужгородським міським і районним благочинням, Мукачівським – деколи навіть не турбуючи владику, вирішуємо питання на місцевому рівні, аби швидко зняти будь-яку напругу. Якщо вже на рівні благочинних не можемо вирішити якесь питання, то звертаємося до архієрея, який завжди подасть мудру пораду.

До речі, не можу не згадати за село Ірляву, що належить до нашого благочиння – воно насправді об’єднало нас усіх. Колись страшним видавалося, що там робиться, але Господь попустив бути тій складній ситуації по храму, щоб згуртувати  священиків, вірників й самих жителів Ірляви. Біда, коли захоплюють храми стала спільною для всіх, а люди вчаться бути більш пильними, щоб це не сталося і із іншими церквами.

– Відчуваєте живий інтерес архієрея до церковних справ на місцях?

Звичайно, від владики ми отримуємо неодноразову поміч як моральну, так і духовну.  І саме це додає десь і сил, і натхнення та відповідальності.

– Якби ви не стали священиком, то…

Служити Богу це насамперед моє покликання і я, навіть, не уявляю свого життя, якби не став священиком…

– Як переносите в житті випробування?

Бувають різні життєві ситуації, інколи дійсно буває важко. Але коли приходиш додому, напевно домашня атмосфера знімає все. Колись раніше в мене був запальний характер, але тепер завдяки матушці Вікторії будь-які його прояви зникають в нікуди. Бо ж коли чуєш її добре слово, стаєш м’якшим і по-інакшому ставишся до людей і всього того, що Господь посилає.

З дружиною ми познайомилися, коли я навчався в семінарії і відтоді 23 роки живемо разом в шлюбі. Жодного разу я не пожалів, що вона є поруч зі мною, бо насправді відіграла важливу роль в тому, ким я став. Вона ніколи не встряє в церковні питання, знає, що матушка має підтримати й зрозуміти, якби важко не було, а зайві питання не ставити. В цьому напевно великий подвиг, щоби в домі була благодать.

Разом з нею виховуємо вже практично дорослих двох доньок – одній 17, іншій 21 рік. Це наша спільна радість.

– До чого ще ви прагнете в своєму житті та служінні?  

Владика Феодор завжди полюбляє казати, що будь-яка людина, в тому числі священик, ніколи не мають зупинятися. Тому що без постійного росту ми щось втрачаємо. А значить маємо вдосконалюватися і свої різні немочі, погані вчинки й недоліки виправляти.

Звичайно, у мене є багато різних мрій, які хочеться втілити в життя. Дуже прагнемо, щоб в нашому Ужгородському благочинні панував мир, щоб завершилися міжконфесійні протистояння, храми процвітали і загалом в державі був спокій. Щоразу в молитвах ми просимо, щоби Господь об’єднував людей і вони не ворогували, а ставали духовними і розуміли, що все земне скороминуче і необхідно здобувати небесне. Перед собою насамперед ставлю мету таким чином вести і окормляти людей, яких мені вручив Бог, щоб і вони, і я разом з ними отримали спасіння.

– У чому полягає мудрість життя через призму духовності?

Це коли людина не робить так, як їй хочеться, а чує свій внутрішній голос і догоджає не собі, а в першу чергу Богу чи ближньому. Напевно, коли людина навчиться ставити своє его на друге місце, а Бога на перше, тоді вона й буде мудрою духовно в своєму житті.

– Насамкінець нашої розмови, отець Володимир, щоб ви могли побажати наших читачам?

– Будь-яка справа є благодатною і подібні інтерв’ю, думаю, є корисними. Бо не завжди люди знають про життя священика чи буття приходу зсередини. А прочитавши ту чи іншу статтю, бачать що цікавого робиться там чи інде. Бажаю, щоб такі статті залишалися, а люди їх читали і черпали з них те дорогоцінне каміння, яке виблискує вірою, любов’ю і благодаттю Божою.

Спілкувалася Ольга ПАЛОШ

Фото: Віталій МУХА та з архіву прот. Володимира

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.