Були і є серед нас люди, котрі для історії зробили (чи роблять) щось значиме і важливе. Про них складають книги, знімають фільми… Є в Церкві сонми святих. Їхнім подвигам, життю ми не перестанемо дивуватись до кінця днів. До них підносяться наші молитви про різне (в кожного свої прохання). І є в житті кожного люди, які, здається, на перший погляд, нічого особливого не зробили, про них ніхто не напише, історія не згадає. Проте, в наших серцях вони достойні всього світу і навіть більше. У моєму житті цією людиною була «бабка Аня»…
°°°°°
Зі словом «бабуся» в більшості з нас асоціюється слово «дитинство». Моє дитинство (можна сказати, не таке й далеке) випливає в пам’яті безкінечною любов’ю, турботою і жертовністю цієї людини. А ще воно випливає запахом свіжоспечених бабусиних булочок з домашнім сирочком, хрусткими і смачними «палачінтами», запахом свіжого молока з піною… Ще воно згадується тихими і безтурботними вечорами, коли під її сильними, працьовитими і м’якими руками я завжди любила засинати. Вона розчісувала ними найліпше у світі, навіть ліпше від мами. Вони брали мене малою і вели до храму, про який потім трохи мною забулось, але за що їм найбільша подяка.
Через багато років (а, може, 66 – не так і багато), бабуся, виснажена болем, ледве піднімала ті руки, щоб перехреститись. Тепер я тримала їх уже слабкі, худенькі, та, все одно, лагідні і дорогі. Є одна річ, яка найбільше вражала в ній до самого кінця. І про такі речі, мені здається, варто писати. Навіть тоді, дивлячись уже у вічність, ця людина більше думала не про себе, а про свою родину: про те, як би їй хотілось допомагати мені з моїми дітьми, дивитись, як вони виростають, як би «хотілось привернути нам гори, але треба йти». Одні з останніх настанов мамі були про те, що треба «помагати одні одним і ніколи нічого не чекати в заміну». Таким девізом вона старалась всіма силами (інколи ропотом, а хто без гріха?) прожити своє життя. От за ці речі, за цю щоденну жертву (як і багато бабусь у світі) для мене конкретно вона здається достойною більше за цілий світ. А більше – це тільки Царство Боже. У хвилини, коли було особливо важко, вона задавалась риторичним питанням: «Чому моя старість не така, яку я чекала? Це за гріхи Господь мені посилає, напевно». У мене завжди була тільки одна відповідь: «Тому що Господь хоче дати тобі там ще більше, ніж ти хотіла б». А для цього їй прийшлось випити чашу скорботи до дна.
Всі ми в житті шукаємо і тягнемось до щастя. Кожен робить це по-своєму. А, між тим, часто наші серця пронизує біль. Це біль від хвороби тілесної, від непорозуміння, образ, жорстокості, обману і найбільше – втрати. Частіше за все, ми не знаходимо відповідь на питання «за що?». Але, відкривши Євангеліє і вдумавшись у земне життя Спасителя, ми знайдемо відповіді на питання «для чого?».
Христос, за Своїми власними словами, не може прийти в серце, котре Його туди не впускає. А не впускає через те, що забагато в ньому холоду і темноти, а в ній захований весь наш бруд гріхів і пороків, навіть не зроблених в реальному житті. І тоді це все Господь береться «вичищати». Інколи для цього достатньо почути слово, побачити диво. Інколи ми впустимо Його через мільйони різних питань до себе самих і відповідей від Нього через совість… А інколи, можливо, найкращий спосіб – це біль.
Що робить з нами біль? Якщо наше «его» не переходить всі межі, то, скоріше за все, «біль робить з людини людину». Він змушує прокинутись того, хто в житті приспав свою душу і совість; він із черствого серця робить м’яке; із ненависного і байдужого до всіх – любляче і співчуваюче; із гордого – жертовне і смиренне. Відчуваючи біль, ми плачемо, якщо не очима, то серцем. І, напевно, ці сльози роблять його чистішим. Тоді ми здатні впустити туди Бога.
Думаю, одним з найважчих є біль втрати близької людини. Та разом з ним розквітають три найбільші добродітелі в душі, котра «по природі – християнка». Ми починаємо вірити , або віримо сильніше, ніж звичайно, бо більше нічого не залишається. У що? У те, що життя дорогої людини закінчилось тільки для цього світу; у те, що Євангеліє – це істинна відповідь на питання «а що буде там?». Ми надіємось на те, що вона знаходить там «уготоване від початку Царство Боже», і має там безмежну радість у Христі, у Матері Божій, у святих. І, найголовніше, ми – ЛЮБИМО. Ми не припиняємо любити навіть після смерті, і всю любов виливаємо в молитву за цю людину (а це найбільший прояв любові). Один чудовий священик сказав приблизно такі слова: «Поки ми пам’ятаємо, поки з наших уст підноситься молитва за людину, до того часу в наших серцях вона живе».
Єдине, мені здається, що ми втрачаємо і не знаходимо з болем – це дитинство в середині нас. Бо, незважаючи на свої власні сім’ї, деколи уже дорослих дітей, людина здатна залишатись дитиною. І тільки з першим серйозним болем втрати це дитинство в нас закінчується. Цей біль ти несеш через все життя. Час проходить, втрати і скорботи замінюють щасливі дні, але вже ніколи не віднайти у собі такої безтурботності, дитячості, котра ще донедавна залишалась у людині. Їх замінюють рани від пережитого болю. І кожному належить пройти цим шляхом (комусь менше, комусь більше), щоб віднайти у собі – людину.
Іванна ОНИСЬКО,
спеціально для https://m-church.org.ua