Відстеження парафіяльного життя кожного приходу, церковного місіонерства, діяльності Недільних шкіл, взаємодії з вірниками, а також турбування за благоліпність богослужбового ладу – цю низку обов’язків покладено на отців-благочинних. Вони повинні тримати на постійному контролі правильність дій священнослужителів підпорядкованого благочиння, реагувати на звернення прихожан тих чи інших храмів і при цьому дбати про основу мету – досягнення паствою Горнього Царства… Сьогодні ми спілкуємося із благочинним міста Мукачева – протоієреєм Петром Ляхом.
– Отець Петро, для початку розмови, розкажіть трішки свою біографію…
– Дякую Богу, що народився в дуже прекрасній церковній родині християн, – 8 березня 1978 року в селі Луково Іршавського району. Десь з 3-4-го класу зацікавився обрядовістю і молитвами, допомагав чимось в олтарі, співав з дяками – до церкви постійно ходив з батьками. При храмі діяла недільна школа, а священик о. Георгій Мадуда прищеплював нам любов до церкви.
Особливий поштовх у духовному плані я здобув у покійного єпископа Хустського і Виноградівського Мефодія (Петровцій), який на той час був архімандритом – прибув зі Свято-Троїцького монастиря Литви до Приборжавської жіночої обителі. Я туди ходив щонеділі, а інколи й в будні для навчання різним наукам, катехізису, початковій догматиці. Саме з благословення, тоді ще архімандрита Мефодія, я вступив до Московської духовної школи. А що б вступити до неї, ми абітурієнтами, спочатку проходили послух в одному з монастирів Москви, і вже так вступали до семінарії. Після поступлення, навчання тривало 4 роки, разом з тим, я з іншими семінаристами ніс послух послушника в одному з монастирів.
Після закінчення 4-ьох класів, я продовжив здобувати духовну освіту в Київській духовній Академії та через чотири роки здобув диплом. Певний період після цього я викладав у раніше чинній богословській Академії – УУБА.
– А яким був ваш шлях до служіння в сані священнослужителя?
– Незадовго після закінчення академії, мене було висвячено в сан диякона – у Росвигівському кафедральному соборі м. Мукачева. Певний час я ніс практичний послух диякона у Мукачівському кафедральному соборі на честь Почаївської ікони Божої Матері. А 12 січня, у неділю після Різдва Христового, тодішній архієрей, владика Агапіт здійснив наді мною ієрейську хіротонію. І так до теперішнього часу Господь благословив мені нести послух в нашій рідній Мукачівській єпархії.
– Розкажіть детальніше, де ви звершували служіння на початку, а де тепер?
– Шість років я ніс послух настоятеля у селі Іванівці Мукачівського району. Там було протистояння з уніатами, в єдиному храмі села доводилося молитися почергово. Вже згодом за благословенням Божим і владики Феодора мене було направлено нести послух в Росвигівський кафедральний собор Різдва Божої Матері. Там служать 5 священнослужителів і один диякон, я є старшим священиком, а владика як настоятель коригує нашу пастирську діяльність. Відзначу, що це має велике значення, адже в колективі священнослужителів так само треба вміти знайти спільну мову, розуміти один одного на психологічному рівні і, щонайголовніше, однаково, а не по-різному, вести паству до спасіння. Ми відчуваємо велику допомогу владики як настоятеля. Хоч у нього й багато справ, але він завжди турбується, ми можемо порадитися з ним по різних питаннях і отримати чітку установу, як працювати в подальшому – це є мегаважливо.
– З осені минулого року, із благословення керуючого єпархією вас було призначено благочинним міста Мукачева – чи не важкою для вас є ця ноша?
– Цього наказу про призначення ніхто не очікував, однак, на жаль, несподівано помер колишній благочинний Мукачева, дорогий нам протоієрей Ілля Галич. Відтак постало питання про обрання нового благочинного. Владика обрав мене, я, зрозуміло, недостойний цього, але, переконаний, що в цьому є Промисел Божий. Я обіцяв і обіцяю архіпастирю, що чесно, добросовісно та з його благословенням нестиму цей послух.
– Наразі в Мукачівському міському благочинні нараховується 14 храмів, в тому числі 2 кафедральних собори, а також 2 монастирі. Понад 30 священнослужителів окормляють паству – як ви координуєте їхню діяльність, як стежите чи все добре і яким чином налагоджуєте взаємодію зі священиками?
– У нашому благочинні священнослужителі здебільшого молоді, енергійні у пастирській діяльності і, слава Богу, маємо між собою об’єднання, мир, любов і взаєморозуміння у різних питаннях. Владика благословив, щоби всі священики разом збиралися на храмові свята міста, один іншого підтримували. Разом з тим, під час таких зустрічей, ми спілкуємося, висвітлюємо свої думки й ділимося якимись проблемами щодо різних питань пастирської діяльності, молитовної й богослужбової практики. Деколи священнослужителі самі просять назначити збори, аби вирішити питання. Адже у кожного прихода є свої особливості – десь більше уваги надають співу чи хоровому мистецтву, десь потужно діють недільні школи, але в цілому не повинно існувати відмінностей. Тому що перед нами одна мета – жити во Христі, трудитися на пастирській ниві за євангельським принципом «єдине стадо, єдиний Пастир».
Час від часу, щоквартально, а іноді й частіше владика збирає нас на загальні збори священнослужителів благочиння. Нам повідомляються різні оголошення з Митрополії та спільно обговорюємо різні питання, що висвітлюються на зборах. Ось така подібна гармонія й зв’язок між священнослужителями у теперішньому часі є дуже важливими та існують на хорошому рівні. Благочинні дуже чітко виконують обов’язки і благословення нашого владики і, слава Богу, завдяки цьому є прогрес. Якщо між нами панує єдиний настрій єднання, то і паства це відчуває і об’єднується – в цьому й полягає соборність в Церкві.
– Чи співпрацюєте з іншими благочинними, зокрема двох Мукачівських районних благочинь?
– Звичайно, благочинні між собою спілкуються, так само дуже тісно взаємодіємо з сусідніми Іршавським та Ужгородським благочиннями. Якщо треба чимось допомогти, іноді все вирішується буквально одним телефонним дзвінком. Це дуже добре, правильно і актуально, бо допомагати один одному є нашим християнським обов’язком.
– Отче, якби ви не стали священиком, то…
– Покликання до священицької стезі відчув ще в ранньому віці. Незважаючи на те, що вчителі школи готували мене до вступу в інші вузи, я мав чітко поставлену мету – вчитися в духовній семінарії. Думаю, це є Промислом і покликанням Божим, інакше моє бажання не реалізувалося б в моєму житті через різні перешкоди. Господь казав, що путь до Нього не широкий, а вузький і тернистий – зате правильний. Промисел Божий відслідковую протягом усього свого життя. Думаю, що саме Він допоміг мені здійснити свої бажання й мрії, які були в мене вже з дитинства. Кожний серйозний крок, який я робив – це є Промисел Божий. Через випробування й перешкоди Господь вів мене до того, що я бажав.
Своїм шляхом священика я задоволений, тому що не бачу себе в іншій професії, хоч і володію різними знаннями й вміннями. До праці й труда ми з дитинства були привчені батьком. Саме через труд іноді можеш по смирятися в різних ситуаціях… Взагалі ж треба дуже й дуже набратися терпіння, іноді проковтнути певні важкості через себе і надіятися на Господа, що так Він веде до досягнення якоїсь мети.
– Знаємо, що ви є учасником хору священнослужителів єпархії…
– Регент хору, отець Василій Юрина зібрав нас, голосистих священнослужителів єпархії. Починаючи з 2012 року ми, час від часу, оспівуємо святкові архієрейські літургії, виступаємо під час різних заходів. Вважаю, що хор є еталоном й візиткою нашої єпархії, адже учасниками є не артисти-музиканти, а прості священнослужителі. З нас усіх буквально може декілька осіб володіє музичною грамотою, а всі інші співають, як то кажуть, по дару Божому. Ми проводили репетиції, тренувальні співи, щоб чути голоси один одного. Я, до речі, є другим тенором.
Тепер вже рідше виступаємо, бо священнослужителі є з різних благочинь і аби їх зібрати треба теж докласти чималий труд. Однак попри все, за необхідності, всі знаходять сили та час, щоби зібратися й співати. Голос є талантом і його обов’язково треба розвивати. Якщо би був конкурс саме хорів за участю священиків, то, думаю, в Україні ми б не останнє місце посіли. Дуже добре, що маємо в єпархії такий хор.
– Розкажіть трішки про свою сім’ю – матушку, дітей…
– Моя матушка Марія, з якою ми у шлюбі 15 років, є дочкою священнослужителя – до речі, теж о. Петра (Симканича – авт.). Матушка є майором поліції – працює заступником начальника відділу міської Національної поліції. Володіє бойовим характером (усміхається – авт.). Разом з нею виховуємо поки що одного сина Іванка. Однак сподіваємося, що Господь благословить нам мати ще, як мінімум двох діточок.
До слова, хочу розповісти за дивний випадок моїх батьків. У моєї мами через хворобу ніколи не мало бути дітей, а народила вона аж трьох синів (посміхається – авт.). Господь так дав, що народився старший брат – батько Петро назвав його Віталієм, що у перекладі означає життєвий. Далі на світ з’явився я, а батько подумав, що це вже точно остання дитина і назвав на честь себе. Але милістю Божою родився й третій син – батько подумав, як Господь все премудро устроїв і назвав його Ярославом на честь Ярослава Мудрого. Цей реальний життєвий випадок ще раз підтверджує, що все знаходиться в руках Божих.
– Ви носите ім’я на честь святого первоверховного апостола Петра. Чи відчуваєте його покровительство у своєму житті та чи маєте притаманні йому риси характеру?
– Господь через Таїнство хрещення кожній людині надає властивий характер того чи іншого святого. І покровительство їхнє відчувається безумовно. Апостол Петро був першопокликаним, залишив усе земне і пішов за Христом. З Євангелія знаємо про різні моменти його життя, коли він через самонадію на власні сили, спіткнувся та відрікся від Христа. Та все одно він залишався ревним. Цей приклад вчить все своє життя поєднати з Богом, бо коли в нас з’являється думка, що «а ось це я зробив», то це вже гординя і Господь відразу попускає якісь випробування. Якщо ж людина смиряється і розуміє, що це «живе в мені Христос», як каже апостол Павло, то має в собі і любов, і милосердя Христове, поєднані зі самопожертвою. Наша віра має зливатися з подвигом діл, тоді людина рухається в правильному христоцентричному напрямку.
У моєму житті теж по-різному складалося, у періоди вагань і відчаю, за покровительством апостола Петра, Господь допомагав мені далі твердо стояти. Саме молитва святого, ім’я якого ношу, допомагає й утверджує мене.
– До чого прагнете в житті надалі?
– Пастир має піклуватися не тільки за свою душу, а й за душі інших. Тому головна ідея й мета мого життя це якнайбільше людей привести до Бога і спасіння. Та, щоб та більшість пастви якісно виконувала християнські добродіяння і відтворювала себе в житті, тобто відображала в собі Христа.
– Ну й насамкінець, о. Петро, ваші побажання для наших читачів…
– Кожній людині під час земного життя треба мати в серці Бога, тому що без Нього ми не можемо нічого творити, як це сказано і в Євангелії. Найголовніша наша мета – це наслідувати Царство Небесне, слідуючи по стопах Божих і виконуючи заповіді. Важливо жити в дусі Христа і розуміти, що благодать Божа допомагає нам у цьому.
Крім того, так як ми перебуваємо в періоді апостольського Петро-Павлівського посту, то хотів би побажати людям відверто й з розумінням ставитися до посту – не як до дієти, а як до духовного очищення й можливості стати на сходинку вище й ближче до Бога. Разом з тілесним очищенням має відбутися й духовне. А це й навчитися утримувати свій язик, берегтися від емоцій і тих усіх наших улюблених життєвих моментів задоволення й комфорту. Потрібно себе обмежити від того, що ми найбільше любимо і хочемо. І, головне, жити по заповідях Божих. Піст це є подвиг, збереження себе від гріха з роздумами про покаяння й ревізією своїх справ. Кожен за цей період має обов’язково причаститися святих Христових Таїн, через які ми й отримуємо духовну силу, благодать Божу на подальше несіння свого хреста.
Спілкувалася Ольга ПАЛОШ
Фото: Віталій МУХА, Василь ГУЦАЛ
та з архіву
