Бути пастирем людських душ – місія кожного священнослужителя. У тяготах служіння настоятеля, окормлення свого приходу й пастви, несінні різних послухів Церкви – укладений життєвий хрест священиків. Важко й уявити, наскільки часом він є не легким та колючим. Однак за кожну особисту самопожертву Господь дарує пастирям душ в стократ більше невидимої, але відчутної благодаті. Нині ми спілкуємося із головою Єпархіального відділу пастирської опіки пенітенціарної системи, настоятелем Свято-Троїцького храму та храму на честь Анастасії Узорішительниці, що на території УВП № 9 в м. Ужгороді – протоієреєм Володимиром Гуй.
– Отець Володимир, розкажіть трішки про себе та своє духовне становлення…
– Народився я 7 березня 1976 року. Родом з Львівської області Турківського району, села Присліп, де жили мої батьки. Та згодом ми переїхали до міста Ужгорода, де я закінчив дев’ять класів у ЗОШ № 2, далі вступив у Мукачівський сільськогосподарський технікум за спеціальністю агроном-плодоовочівник, після чого моє життя набирало нових змін. На своєму життєвому шляху я зустрів славнозвісного старця – о. Тихона (Агрікова), в схимі схіархімандрита Пантелеймона, який прикладом свого життя показував духовне життя, висоту і глибину розуміння волі та Промислу Божого. Я почав спілкуватися з ним, а ще під час першої зустрічі, без мого прохання, батюшка благословив мені вступати до духовної семінарії. На той час я щодня відвідував богослужіння у Свято-Покровському храмі м. Ужгорода. Ось так розпочалось моє духовне пізнання Бога і возростання. Згодом я вступив до Почаївської духовної семінарії, під час періоду навчання в якій міг спілкуватися, бачити життя подвижників благочестя ХХ ст. святої обителі. Особливо значимим для мене став архімандрит Ахілла, в схимі Феодосій.
Звичайно, духовна освіта це, можна сказати, і задатки батьків, саме завдяки яким у мені була прищеплена любов до Бога. До речі, батько мріяв, щоб в нашій багатодітній сім’ї хтось пов’язав своє життя служінню Богу – маю шість братів і дві сестри.
Після закінчення семінарії я одружився та з благословіння о. Феодосія направив свої стопи в батькіський дом.
– Як розпочинався шлях вашого священицького служіння?
– Хіротонія у диякона відбулася 2002 року у день престольного свята храму Всіх святих в м. Ужгороді. А на Преображення Господнє тодішній керуючий єпархією, владика Агапіт висвятив мене у сан священика. Після рукоположення архієрей направив мене на служіння до Ужгородського Свято-Воскресенського чоловічого монастиря, який тільки-но починав будуватися. Я мав за послух допомагати братії служити протягом 10 років. Ще одним із моїх послухів було відвідування місцевих лікарень – обласної, міської, залізничної та онкодиспансеру.
– Знаємо, що Божою милістю ви брали участь у формуванні релігійної громади в рідному селі Присліп, де згодом духовно окормляли вірників новозбудованого храму. Відтак Промисел Господній визначив вам бути настоятелем Свято-Троїцького храму обласного центру Закарпаття…
– У 2010 році з благословення архієпископа Мукачівського і Ужгородського Феодора розпочалося будівництво каплиці на честь святого архістратига Божого Михаїла в Боздошському парку. Згодом мерія м. Ужгорода дала дозвіл на розширення каплиці і владика призначив мене настоятелем храму.
Скажу вам чесно, мені було не просто йти служити до храму, який розташований в парку – єством розумів цю потребу, але морально було дуже важко. Зазвичай у такій зеленій місцині люди відпочивають, сидять на лавицях, хтось розважається, п’є пиво, а ти в цей час маєш пройти алеєю, яка веде до храму. Ось цей бар’єр був найважчим, бо ж люди частенько нарікають, що ще й тут священики ходять, не дадуть відпочити і т.ін.
Пригадую, з цією важкістю на душі пішов до владики, аби розповісти про складнощі. А він на те мені відповів, що не бачить ніяких проблем, адже парк є місцем відродження духовності та культури і не має протиріччя, щоби храм заважав відбудовувати культуру і духовність нашого міста.
Після цих слів мені стало легко на душі і вже з того часу я на вказаному приході наче свій. Слава Богу, з благословення владики і його допомогою будівництво храму йшло легко.
– Відзначимо, що потрапивши на ваш приход, відчувається влагоджена, внутрішня його структура і непідробна привітність вірників. Яким чином вибудовуєте приходське життя?
– Одному Богу можна дякувати за таких прихожан, тому що вони є серцевиною храму. Це не моя заслуга, а самих прихожан, які самі прагнуть до того, що ви зазначили – я тільки допомагаю. Радує, що вони розуміють: храм є домом Божим, про який треба дбати. Велика користь для душі, коли людина усвідомлює, що зробити приємне Богові можна допомігши храмові – як фізично, так і духовно підтримати. Віруючі особи не є тими, які ходять до церкви по традиції, бо так треба, а це люди, які внутрішньо усвідомлюють і відчувають дану потребу.
Тому хочеться збудувати громаду, яка відчувала б себе в храмі як вдома. Щоб батьки з дітьми могли прийти до храму не просто помолитися під час богослужіння, а й мали можливість поспілкуватися, звернутися до нас у разі біди чи проблеми. Необхідно, щоб священик за потреби був на місці і за чашкою чаю, у спокійній атмосфері поговорив з людиною. А вже Господь покладе священнослужителю на серце думку, як врозумити, втішити особу в тій чи іншій життєвій ситуації.
При храмі також маємо баптистерій для хрещення дорослих, однак він ще не діє; та бібліотеку, за якою стежить одна із прихожанок.
– При вашому храмі також на високому рівні діє недільна церковно-приходська школа, в якій нещодавно відбулися перші випускні іспити…
– При храмі маємо приміщення для недільної школи – навпроти храму є будиночок, де облаштовано два класи, а ще одна група знаходиться на 2-му поверсі комплексу храмової дзвінниці. Діти в неділю, взявши участь в літургії, причастившись, йдуть з вихователями на уроки. Але спершу мають обід, під час якого читається життя святих або повчання на день. Після цього вони розходяться по класах різної вікової категорії: від 5 до 9 років, з 9 до 12 р., 12- 15 років. Відповідно заняття проводять три викладачки з вищою освітою, прихожанки нашого храму. Урок триває 45 хв.
Перед святами діти готують концерти, але водночас стараємося, щоб недільна школа не перетворювалася у церковний гурток самодіяльності. Робимо акцент на викладанні закону Божого, азів Православ’я, церковнослов’янської азбуки. Діти вивчають молитви, вчаться читати на церковнослов’янській мові, залучаємо їх до читання часів, а також маємо сформований дитячий церковний хор, який час від часу прикрашає своїм співом Божественні Літургії.
Діти підростають і їх треба чимось займати, їм подобається виступати перед прихожанами нашого храму.
У той же час на них є велике навантаження і в школі, хтось ще відвідує якісь гуртки і тому через обмаль часу не вдається особливо часто проводити потрібні репетиції для того ж хору. З театралізованими сценками діти згодом виступають і в різних соціальних закладах – будинку престарілих, в УВП №9, «Дорозі життя».
– Знаємо, що підтримуєте зв’язки із МРСЦ «Дорога життя» – перед святами Різдва Христового і Пасхи прихожани храму організовують благодійні соціальні акції та відтак адресно розвозять допомогу для недужого підростаючого покоління…
– Раніше більше часу проводили з дітьми й молоддю даного центру, а тепер, на превеликий жаль, часу бракує. Та намагаємося хоча б на великі церковні свята відвідати їх, підготувати певну благодійну допомогу, продуктові пакети – за участі небайдужих осіб і, звісно, прихожан. Відзначу, що вихованці недільної школи особисто дарують солодкі пакунки, вітають і спілкуються з дітками з обмеженими можливостями. Нашим здоровим дітям це дуже цікаво, але головне, що в цьому є внутрішня користь для них же. Адже вони, таким чином, бачать, що у світі є проблеми й хвороби та із цим потрібно вміти змиритися. Подібна волонтерська діяльність привчає дітей до милосердя й розуміння того, що ближнім треба допомагати, тим більше людині, яка має проблеми зі здоров’ям.
– Отець Володимир, з благословення керуючого єпархією ви є головою єпархіального відділу пастирської опіки пенітенціарної системи – розкажіть про ваш послух у цій ланці, зокрема взаємодію з ув’язненими, іншими соціальними категоріями осіб…
– Якщо повернутися до історії, то ще будучи дияконом я навідувався до в’язниці, а саме УВП №9, що в м.Ужгороді. Здебільшого в той час у загальних кімнатах проводилися бесіди з ув’язненими, за їхнього бажання – звершення сповіді та Причастя. Так мало-помалу і виникла потреба в окремому храмі при цьому закладі. Правлячий владика, ще будучи архімандритом Мукачівського Свято-Миколаївського монастиря, приходивши до в’язниці завжди говорив, що треба, щоб там був храм. Ми просили Бога допомогти мати діючий храм і так через декілька років, в труді і, перш за все, молитві вдалось побудувати храм на території УВП. 
Тепер нести послух у в’язниці, з благословення владики, мені допомагає клірик кафедрального собору Ужгорода – протоієрей Іоанн Фечко, який багато часу віддає засудженим. Також щонеділі прихожанка нашого храму Ніна Ваш відвідує в’язницю і проводить бесіди з ув’язненими жінками, малолітніми особами та допомагає чим потрібно. Колись і я ходив туди частіше, спілкувався для того, щоб показати і пояснити людині, що вона не одна, але тільки в біді може пізнати хто є хто – хто є батько, матір’ю чи другом: чи покинули вони тебе або ні. Багато-хто з ув’язнених починає розуміти, що потрапивши до в’язниці, залишившись сам на сам зі своїми проблемами, вихід і надія є лише одна – Бог, Якому вони можуть всеціло довіряти.
– Чи можете виокремити якийсь випадок, коли ув’язнена особа, після подібних бесід із духівником, навертається до Бога?
– Можна розказувати багато випадків, коли ув’язнена особа сама виявляє бажання говорити про Бога. Бо щоразу бесіди зі священиком відбуваються дуже по-різному – можна спілкуватися з людьми ані про що, розпитати про рідних, за саму особистість і потрохи закрита людина стає м’якшою. Те, що до них хтось прийшов, а ще й священик – в дійсності торкає їхню душу. Людина може розказати священику свою проблему і настільки розговоритися, що почне розмову і про Бога.
Хтось із них хвилюється, як на нас подивиться священик, Церква, а я все їм кажу: головне, хто ви в очах Божих і як на вас подивиться Бог, а не люди. Згадую прості, але розумні слова, які неодноразово повторює наш владика: Церква не засуджує людину, а її вчинок і якщо людина покаялася, Церква не осуджує її. Проте, звісно, якщо особа далі грішить і не кається, то Церква осуджує і вчинок, і людину.
Деколи доводиться спілкуватися із засудженими, які насправді не чинили злочину, що також потребує віднаходження потрібних слів для втіхи. Є різні випадки, деколи такі, що і віруючі люди потрапляють туди. Та дехто з мудрістю робить висновок: якщо я сюди потрапив, значить це моє місце. У середовищі, де кишіє зло, ненависть, злоба, агресія, образи, є багато випадків, коли людина при цьому негативі, перероджується і не втрачає не просто віру, а довіру до Бога. Приходиш до ув’язнених, щоби їх підбадьорити й підтримати, а насправді сам підбадьорюєшся їхніми словами й очима, що горять надією. Здавалось би, людина фізично позбавлена волі, обмежена у межах пересування, а наскільки вона радісно сприймає своє життя і благодарить Бога за кожний прожитий день. В такі моменти сам утверджуєшся у вірі.
– Щороку, 4 січня, в день молитовної пам’яті святої великомучениці Анастасії Узорішительниці, покровительки всіх ув’язнених, керуючий єпархією звершує святкове богослужіння в згаданому храмі…
– Владика приїжджає не тільки на святкові богослужіння, а в будь-який будній день, коли є вільний час для спілкування з людьми, які знаходяться в ув’язненні. І завжди архіпастир зауважує: якщо я був на святковій літургії, але не поспілкувався з ув’язненими, значить я у в’язниці не був. 
– Час від часу, з паломницькою поїздкою ви відвідуєте Святу Гору Афон. Мабуть, дуже шануєте Царицю неба і землі?
– Думаю, що для будь-якого священнослужителя чи вірника Цариця неба і землі є значимою в житті. Звичайно, паломництво це є свого роду певний подвиг. Якщо подивитися в глибини, то сама Матір Божа, після розп’яття, Врскресіння й Вознесіння Свого Сина, Господа Іісуса Христа звершувала паломницькі ходіння по тих місцях, де Спасителя розпинали, клали до Гробу. Тобто можна казати, що Вона була основоположницею паломництва. А в нинішній час, слава Богу, є можливість їздити на Афон, тож чому б її не використати? Хто куди полюбляє їздити, а наші прихожани виявляють бажання вклонитися Святій Горі. Я ж їх тільки супроводжую. Особливо любимо відвідувати Дохіарський монастир, в якому знаходиться чудотворна ікона «Скоропослушниця».
В одній із таких наших поїздок був випадок, який ми з теплотою згадуємо до тепер. Ми прийшли до згаданого монастиря, це було ближче до вечора, і так Божа Матір управила, що ми дуже хотіли прикластися до оригіналу ікони, який знаходиться в капличці. Ми приложилися до списку в храмі, підійшли до одного монаха і просили відкрити нам каплицю. На жаль, він не зрозумів нашої мови, проте до нас підійшов інший монах і спитав: «Ви з України?». Ми озвучили своє бажання приложитися до оригіналу ікони, на що монах з усмішкою відзначив, що знає закарпатців і їхню любов до «Скоропослушниці», адже в краї є її список. Заради цього він погодився відкрити каплицю, взяв ключі і, навіть, дозволив почитати нам акафіст. Зайшовши до каплиці, ми були вражені благодаттю Святого Духа, який сходив від ікони Матері Божої. І раптом, в одну мить, нічого не кажучи один одному ми всі припали на коліна перед іконою! приложилися Звісно, в кожного було своє прохання до Божої Матері – ми з любов’ю приложилися до ікони й почитали акафіст. Для нас спогади того дивного благоговіння і чуда перед святинею залишаться пам’ятними на все життя.
– Бути священнослужителем для вас – це?
– Кожен зі священиків знає чому ним став – по благоволінню Божому. «Не ви Мене вибрали, а Я вас вибрав», тобто Господь сам призиває на служіння кожного архієрея і священика. Метою ж є приготування людських душ для Царства Божого. Для мене священство – це служити Богу, незважаючи на свої людські немочі.
Та й сила благодаті Духа Святого дає можливість боротися з ними і далі прославляти Бога. І, головне, важливо не заступити собою Бога, привести людей саме до Нього, а не до себе як пастиря. Спілкуючись зі священиком людина має пізнавати Бога.
– Мабуть, при виконанні стількох послухів, важливою для вас є підтримка сім’ї?
–Домашня церква є основоположною. Коли приходжу додому втомлений, донька прибіжить скаже два слова, дружина підтримає – всі проблеми й негаразди одразу залишаються за дверима. Перед великими святами менше часу можна приділити сім’ї і совість, звісно, деколи мучить, що прихожанам чи іншим людям приділяєш час, а своя сім’я обділена увагою. Дякую Богу, що матушка і троє дітей правильно розуміють служіння священика.
– Отець Володимир, на завершення нашої розмови з якими словами можете звернутись до читачів нашого сайту?
– У дні Петро-Павлівського посту хочу побажати всім прожити цей період інакше, ніж зазвичай. Піст не є просто дієтою, а в поєднанні з молитвою стає подвигом, під час якого людина проходить перевірку. Тож пам’ятаймо про це і живімо з Господом!
Розмовляла Ольга ПАЛОШ
Фото автора,
Віталія МУХИ, Івана ФЕННИЧА
та з архіву
