«Діти – це дар від Бога, який потрібно приймати» – багатодітні сім’ї священнослужителів єпархії

Найближчої неділі увесь світ відзначатиме День матері, яка для кожної людини уособлює найкращі риси любові, турботи і теплоти. Є сім’ї, в яких слово «Мама» звучить в стократ частіше. Це сім’ї багатодітних. Водночас у понеділок, 15 травня, і Міжнародний день сім’ї. Ми вирішили поспілкуватися із багатодітними сім’ями священнослужителів Мукачівської єпархії та дізнатися про те, яким є виховання чад, кількість яких перевищує 3+.

Авторці цих рядків було дуже цікаво познайомитися з сім’ями, які виховують багато дітей – погодьтеся в нас час з цим не часто стикнешся. Але будь-які передбачення проведення наших бесід перевищили всі сподівання – море емоцій, слів, щирих очей й усмішок і, навіть, сльози щастя та дитяча безпосередність. А головне, звісно ж, те, що ми почерпнули від нашого теплого спілкування – висновки під силу зробити кожному, тому прямо тепер ділимося з вами.  

***

У сім’ї протоієрея Василія та матушки Мар’яни Канчій дітей аж восьмеро – чотири сини та чотири дочки. Деякі з них вже відійшли від дому та живуть самостійним життям, а найменші допомагають батькам вдома. До речі, на наше здивування, у великої сім’ї немає спільної сімейної фотографії, а тільки поокремо на деякі свята…    

– Познайомилися ми з матушкою в часи, коли я іподияконствував у Мукачівському кафедральному соборі при владиках Дамаскінові та Євфімії. Матушка ж співала у церковному хорі. Ми два роки товаришували, відтак   одружилися – мені було 18, їй ще 17-ти не було. Буквально за декілька днів після весілля ми відправилися до Санкт-Петербургу, де я вступав до духовної семінарії. Успішно здавши екзамени, вже у вересні ми орендували квартиру і жили там один рік. Приїхавши на канікули додому, мене викликали до єпархії і повідомили, що направляють служити священиком-настоятелем на приход до села Кольчино Мукачівського району, де тривало міжконфесійне загострення.  Так мене на Трійцю рукоположили в сан диякона, а на третій день свята – у священика. На згаданому приході служу вже 25 років.

– Розкажіть про своїх діточок та чи планували бути багатодітними?

– У серпні 1992 року в нас народився первісток Миколка, нині він є ієромонахом Нектарієм, ігуменом Архієрейського подвір’я Шаргородського району, що у Вінницькій області. У 1993 році народився другий син Василько – здобув професійну музичну освіту і тепер служить дияконом в м. Києві, при Іонинському монастирі. Через два роки родилася дочка Мар’яна, яка тепер навчається в Київському інституті музики ім. Глієра на факультеті хорового диригування. Потім через рік народився Сергійко, який теж навчається в тому навчальному закладі. Через 4 роки на світ з’явилася Анастасійка, а ще через два Олександра – обидві навчаються в столичній спеціалізованій музичній школі-інтернаті ім. Лисенка. Ну, а найменші Євгенія і Серафим при нас вдома, дочка ходить в 6-ий клас, а син навчається в 4-ому.

Багатодітними ми не планували бути, але були налаштовані: скільки нам Бог дасть дітей, стільки й буде. До речі, і у моїх батьків, і у матушки ми були тільки одними. У нас з кожною наступною дитиною все менше було якихось переживань. Однак на початку було важко, бо в матушки мама серйозно хворіла, потребувала догляду… Щоразу як матушка вагітніла, в нас була радість! Не було такого, як тепер буває у сім’ях: що буде, як дитину поставити на ноги та ін. Я все згадував слова своєї бабки: дасть Бог зайця, дасть і корча.

Ще коли жили в Санкт-Петербурзі, ми часто читали труди прп. Серафима Саровського і мені дуже запам’яталися його слова до Мотовилова: «Багатим не будеш, але хліба насущного завжди матимеш». Цей вислів нам закарбувався на все життя. Ми ніколи не прагнули бозна-як  збагачуватися, коли були труднощі, старалися з них виходити, але завжди на першому місці було служіння і приход. Я більшою мірою займався церковними справами, будівництвом, уся ж увага за дітьми була на матушці.

– Матушко, чим ви керувалися при вихованні чад та чи треба проявляти строгість до дітей?

Насамперед я мала любов до дітей, потім починала проявляти і строгість та деколи доводилося тримати їх в їжачих рукавицях. Кожен з них мав знати своє місце і завжди мав завдання по домашній роботі – свого роду мали певний послух. Ми тримали худобу, було п’ять корів, троє коней, два бики, тож роботи було багато. До трудів ми обов’язково долучали дітей, хтось забавляв менших сестричок і братиків. Наші діти навчені, що треба і вчитися, і працювати, щоб заробити ту копійчину. Благодарю Бога, що в ті часи не було інтернету і всі були зайняті (сміється – авт.).  І знаєте, навіть не помічалося, що стільки багато дітей – дні були настільки розписані й завантажені справами, що діти не встигали поваляти дурня. Також у вихованні важливою є молитва.

Старші сини допомагали доїти корови, а потім матушка приготовляла молоко і ми його давали на збут – люди від нас купували, бо знали, що воно домашнє, без домішок. До слова, постачали ми молоко і для єпархії, коли правив  владика Агапіт.

– Коли діти підростали, ви цінували їх вибір щодо життєвого шляху чи пропонували свої варіанти?

Під час постиригу найстаршого сина – ієромонаха Нектарія. На фото крім батюшки і матушки, ще двоє синів і донька

Більше всього цінуємо їх вибір. Ніколи не треба нав’язувати свою думку, десь підправити і підказати треба, але необхідно бачити схильності дітей, підтримувати й допомагати. Дитині ж не приємно, коли її примушують робите те, до чого вона немає поклику. Ну, ось, наприклад, старші діти займаються музикою – ми їх в цьому підтримали, а ось менші двоє не виявляють бажання.  Так само найстарший син не мав схильностей до музики, а дуже любив молитву, постійно бути у храмі. І його вибір йти в монахи ми сприйняли з легкістю, хоча звісно, як для батьків це був певний удар, але він прагнув до того змалку. Пішовши на послух до Почаївської Лаври, ми думали, що, можливо, й змінить своє рішення, побачить як важко в монастирі. Однак на  наше здивування, він постійно казав «мені добре».

– Матушко, якими якостями можете охарактеризувати материнство?

– Добротою і любов’ю. Моя мама для мене була ідеалом у всьому і зразком материнської любові, вона навчила всього і привила любов до молитви й дітей.    Іноді мені її підтримки дуже не вистачає, так як її вже немає в живих. Тому треба берегти, поважати й цінувати матерів, поки вони є поруч. Мами своїми дітьми мають тішитися, радіти і відчувати гордість за них.

Для мене бути багатодітною матір’ю приємно, але й важко. Дуже хвилююся за кожного, переживаю. Та й дуже треба бути мудрій, з кожним поговорити, наставити, і батюшку підтримати. Сили ж для цього всього віднаходжу в молитві.

– До слова, минулого року Указом Президента України матушці присвоєно почесне звання «Мати-героїня» й нагороджено відповідною медаллю.

– Наприкінці нашої розмови, з якими побажаннями можете звернутися до всіх батьків і матерів

Хочу сказати одне, щоб кожний батько і кожна мати попри житейські клопоти, які тепер лягають великим тягарем на плечі, пам’ятали: найголовніше – це сім’я. Тому бажаю усім батькам з вірою, надією та любов’ю до Бога виховувати своїх діточок в християнській сім’ї.

***

Отець Георгій та матушка Тетяна Барни ще одні герої нинішньої статті. Вони надзвичайно мобільні, полюбляють подорожувати навіть на невеликі відстані разом з дітьми, мають купу фото і не забороняють дітям користуватися сучасною технікою. Однак при цьому, забігаючи трішки наперед, відзначимо: мають той же самий погляд на основні моменти виховання діточок, як і в попередній сім’ї.

– Ми ходили з матушкою до школи, сиділи за одною партою. Родом ми обоє з Хустського району, тепер мешкаємо в Сваляві, бо я служу в тамтешньому храмі на честь Різдва Пресвятої Богородиці вже дев’ятий рік, – розпочинає розповідь батюшка. – Навчався я в Ужгороді в богословській академії, а матушка в Хусті –  за фахом вчитель початкових класів. Ще будучи студентами, у 2007 році ми одружилися. На сьогодні, слава Богу, маємо п’ятьох дітей – старшу донечку та чотирьох синів. Олександра тепер ходить до третього класу, а також до музичної школи, де грає на піаніно – то була моя мрія, бо ж колись сам грав на сопілці у дитячому ансамблі та жалкую, тому що довго не займався музикою…

Як дівчинка, Сашка потребує більше уваги, а ми завжди нагадуємо, що старша має піклуватися про менших і допомагати батькам – цю формулу вже знає напам’ять (посміхається – авт.). Безперечно вона допомагає нам, відчуває відповідальність і із нею ми можемо на певний час залишити братиків.

Отець Георгій з 7-річним сином-тезкою

Друга наша дитина – син Георгій має 7 років і ходить до першого класу. Плануємо і його віддати до музичної школи, аби вчився грати на гітарі і загалом потрошки привчався до музики та згодом володів церковним співом. Вже й тепер він є моїм помічником у храмі – прислуговує. Наступний син Федір народився у 2012 році, а за два роки з’явився на світ Іванко – обидва ходять до дитсадка. Ну, а найменший Мирончик з 2015-го, з осені теж піде в садочок.

Кожен із дітей має свій характер, тому й підхід до кожного має бути різний. Обов’язково долучаємо їх до домашньої роботи – вони розуміють, що ми не в змозі самі виконувати всю роботу і, я б сказав, що навіть охоче нам допомагають. Стараються підтримувати порядок, складають іграшки за собою, полюбляють поливати квіти надворі та ін. Не можна казати, що є якась система за якою йде процес виховання – ні, це само собою, потихеньку підростають і вже деколи виховують себе самі: старші менших, а іноді буває, що й навпаки (усміхається – авт.).

Певна річ, що строгість повинна бути при вихованні, але велелюбна! Адже в дитини формується характер і треба показати, навіть проявляючи до неї строгість, що ми її любимо. Коли є якісь покарання, то обов’язково стараємося пояснювати, що не можна так робити і чому саме, в чому полягає шкода. Дитина має розуміти, що строгість для її ж блага, щоб запобігти якійсь біді.

– Ви планували бути багатодітними?

Сказати, що планували не можна, але що не хотіли, теж не можна. Розуміли: якщо Бог даватиме, то будемо приймати. Так і було: кожну звістку про вагітність матушки сприймали з радістю, ніколи не було думок, що нам тепер не підходить чи, можливо, хай би то сталося пізніше. Я сам виріс в багатодітній сім’ї, в колі чотирьох дітей і бачив старання своїх батьків та те, як ми діти, теж розуміли, що маємо докладати зусиль, аби їм допомогти. До того ж, вважаю, що тепер набагато легші й сприятливіші часи і умови, щоби бути багатодітною сім’єю, ніж колись. Це видно, якщо порівнювати з побутовими умовами та іншими моментами, що допомагають нам нині досягти комфорту. Хоча практика показує, що раніше при тих же складнощах було набагато більше багатодітних, ніж тепер.

Своїх дітей ми не балуємо, однак мають окремі кімнати. З одягом та іншим,     звичайно допомагають і батьки, і кумове, знайомі. Тримаємо худобу, корови, птицю, обробляємо садибну ділянку, щоб мати свою продукцію і знати, що діти їдять здорову їжу без хімікатів. Надіємося на Бога, що укріплятиме їх у здоров’ї. Стараємося, як можемо і виховувати, і навчати дітей, щоби вони виросли добрими християнами, незалежно від того ким стануть і де житимуть. Розуміємо, що прийде час і діти підуть з батьківського дому та хоч ще й далеко до того часу, ми себе на це налаштовуємо.

Однозначно, якщо дитина буде бажати того чи іншого життєвого шляху, а ми із батьківської сторони бачитимемо, що вона до цього готова і достойно нестиме той хрест вибір за нею.

– Матушка, розкажіть нам тепер ви, як сприймаєте материнство і свою місію багатодітної мами…

  У декретній відпустці я вже 10 років, за спеціальністю працювала недовго. На першу дитину ми чекали з нетерпінням, дуже переживали… Мама, на мою думку, має володіти добротою і завжди уповати на Бога, молитися… Взагалі ж  батюшку я собі вимолила й випросила в Бога – з дитинства ходила до церкви.  У нашій сім’ї з такою підтримкою як від батюшки мені не важко. Я народжую з впевненістю, що він буде поруч зі мною і обов’язково допоможе. Благодарю Господа, що дав мені такого доброго й чуйного чоловіка, надійне плече. Він для мене і мама, і подружка, можу хоч про що порадитися. Слава Богу, я щаслива мама!, – зі сльозами щастя мовить матушка Тетяна.

Допоки ми розмовляємо, присутні на інтерв’ю троє хлопчиків-синочків не сидять на місці, а з цікавістю та бажанням позабавлятись вертяться довкола. Ще один, Іванко, по обіді солодко спить в авто…

– Найстарша донька нині поїхала з недільною школою по монастирях краю, тож взяли з собою тільки хлопців, – пояснює о. Георгій і продовжує: – Якщо Бог дасть, то обов’язково будемо народжувати й надалі – не боїмося нічого, окрім Нього. Водночас не ставимо перед собою якихось планів на роки, бо знаємо, що Господь іноді десятирічні плани змінює одним днем, проте на благо і спасіння душі. Так що живемо в силу можливостей, молячись і роблячи добрі справи.

– Скоріш за все, через молитву й черпаєте сили?

– Таким чином Бог дає сили, кріпость, терпіння – іноді думаю, що вже його може не вистачити, але Господь знає в який момент додати цього терпіння, аби людина менше згрішила і по-християнськи перенесла будь-яке випробування.

– Навчили старших і привчаємо менших діток до молитви, щоб обов’язково знали «Отче наш», до Пресвятої Богородиці, перед вживанням їжі. В теперішньому часі помічаємо як, особливо, люблять співати пасхальні піснеспіви та «Христос Воскресе», – доповнює матушка.

– Напередодні Дня матері ваші думки про важливість шанування неньки та побажання всім жінкам, що несуть це почесне звання…

Я люблю свою маму і любив свою тещу, яка вже відійшла до Господа.  Мама є мамою і тим все сказано, любов до неї висловити якось неможливо, її можна напевно проявити в одному погляді. Вона привела нас у світ Божою милістю і ми маємо, як діти дякувати їй за це і молитися. Шануйте маму поки вона жива, любіть безмежно! Усім же бажаємо терпіння, здоров’я, нічого не боятися, тому що все є у владі Божій. Прагнути дати своїм дітям все найкраще потрібно, але  не забуваючи про Бога. Лише людська віра і любов до Господа мають бути дороговказами в житті і, в першу чергу, для батьків. Бути батьками не лише велика радість, а й відповідальність за дітей протягом усього життя. Адже, коли нам прийдеться давати відповідь за прожите життя, то буде запитання і за дітей –  чи достойно ми їх виховали.

Користуючись нагодою, порушивши тему багатодітності, ми не могли не згадати про тих, хто в силу тих чи інших обставин не може мати дітей. В сучасних реаліях це явище, на жаль, набуло глобальних масштабів і турбує все більшу кількість осіб. Думки з цього приводу ми попросили висловити обидвох священиків.

– Коли бездітні люди просять і моляться Богу, то  в результаті мають дітей! І, можливо, певні скорботи для них є якимось випробуванням у вірі. Тепер є багато причин бездітності і актуальною в сучасності є те, що деколи людина сама свій організм гробить. Пиво, випивка, цигарки – як для дівчат так і для хлопців є звичними речами, що в подальшому не може не відобразитися на стані здоров’я та дітях. Тому треба дбати за здоровий спосіб життя. А то потім пари ходять по лікарях, монастирях, – наголосив протоієрей Василій Канчій.

– Для тих сімейних пар, які не мають дітей приведу наступний приклад. Наші кумове, теж священицька сім’я не мали дітей 11 років, а потім у них народилася чудова дівчинка! Вони тепер повністю преобразилися, хоча й до того не відчувалося, що в них неповноцінна сім’я. Перш за все, їх зміцнювала безсумнівна віра в те, що це не покарання, а випробування, щоб підвести їх до тої межі, коли вони повністю будуть готовими стати батьками. Тому сім’ям, які не мають дітей, в першу чергу, бажаю віри й терпіння, уповання на милість Божу й допомогу. Просіть собі від Господа кріпості і довгоочікуваного чада. Мені здається, що коли люди довгий час чекають і Господь посилає їм дитину, вони будуть більше турбуватися про спасіння душі цієї дитинки. Таким батькам буде легше навіть одну дитину відпустити на монаше або священицьке життя, щоб вона могла своїм життям прославити Бога, – зазначив протоієрей Георгій Барна.

Спілкувалася Ольга ПАЛОШ

Фото зі сімейних архівів Канчій та Барни 

 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.