Життя і служіння кожного священнослужителя завжди на видноті оточення. Так і цікаво знати як живе його сім’я, дружина, діти – які вони, як чинять в тій чи іншій ситуації, як одягаються, куди ходять? Усе це накладає на сім’ї духовенства величезну відповідальність, адже ціна певного проступку немала – людська душа, що не втрималась від спокуси оцінювання й осудження. Важливим «тилом» і можна так сказати «уособленням» як батюшки, так і всієї сім’ї є матушка, яка часто знаходиться на другому, однак не менш легкому місці. Та й відомим є вислів, що бути матушкою не менший подвиг, ніж несення монашого хреста. Нині ми ближче знайомимось із матушками Мукачівської православної єпархії – наперед зазначимо, що обирали представниць для інтерв’ю не маючи на меті видиліти чи применшити чиїсь постаті.
Отож, чи бажали теперішні матушки в юності бути нею? Чи не боялися виходити заміж за майбутнього священнослужителя? Чи відчувають вони якийсь особливий статус і що можуть побажати дівчатам, які мріють бути матушками?
Матушка Світлана, дружина секретаря Єпархіального управління – протоієрея Віктора Місо:
– Із раннього дит
инства я постійно відвідувала церковні богослужіння, бо ж зростала в християнській православній сім’ї. Моя бабуся, яка живе по сьогодні, брала мене з собою по всіх монастирях Закарпаття. Також я мала велику повагу і шанування до нашого приходського священика о. Василія Ризниченка. Я постійно відвідувала недільну школу, де було цікаво чути вивчення Закону Божого і житія святих. Також я співала в церковному хорі. Думка про те, щоб стати матушкою була, але з розумінням того, що на тебе лягає велика ноша бути помічником свого чоловіка і прикладом для народу.
У той час, коли по Промислу Божому я зустріла хлопця-семінариста на душі було радісно. А познайомились ми влітку в лісі під час пікніку. Отець Віктор часто приходив до друзів, які жили по сусідству зі мною. Ми всі разом ходили на сільську дискотеку, прогулянки. У той час він навчався в семінарії, а зустрічались ми один рік. Звісно виходити заміж за майбутнього священнослужителя було страшно. Дивлячись на матушок в дитинстві я все думала, що їм дуже добре і легко, поки не стала нею сама. Бути матушкою не важка ноша, але й нелегка. Треба бути постійним взірцем для оточення, бо більшість людей беруть з тебе приклад.
Бути матушкою для мене це Боже благословіння. Я ніколи про це не шкодувала, хоча виникали різні випробування на моєму нелегкому путі. Я завжди говорила собі: «На все воля Божа» і старалася за все благодарити Бога.
У Мукачівському кафедральному соборі, де служить о. Віктор дуже хороший колектив священнослужителів і матушок. Ми всі маємо хороші відносини: радість і смуток розділяємо разом. Ми знайшли багато друзів, які з повагою ставляться до нас.
Побажання для дівчат, що хочуть бути матушками можу сказати такі: насамперед треба дуже обдумати, бо не все так легко дається. У першу чергу, потрібно молитися, просити в Бога допомоги для того, щоб Він дав терпіння і мудрість нести свій хрест у своєму житті.
Матушка Яна, дружина архідиякона Олександра Садварія, клірика Свято-Троїцького храму м. Ужгорода, голови Єпархіального відділу церковного, культурно-просвітницького служіння, заслуженого артиста України:
– Я зростала у звич
айній сім’ї інтелігенції. Коли навчалася в школі, тоді за те, що ходили до церкви, «чергові» зі школи записували до списку «порушників». Мене водила до храму бабуся. Я ніяк не думала, що буду дружиною священнослужителя… Але ж є Божий Промисел. Навчаючись в національній Київській музичній академії імені П. Чайковського, мене у складі тріо бандуристок запросили на концерт до Києво-Печерської Лаври. І, як музикантів, попросили допомогти співати у церковному молодіжному хорі при Трапезному храмі. Мені там сподобалося і саме там я зустрілася з Олександром – проспівали з ним разом аж три роки. В Києво-Печерській Лаврі ми повінчалися і Олександр був рукоположений Блаженнішим Митрополитом Володимиром (Сабодан) у сан диякона. Там я співала аж до від’їзду до Закарпаття.
Не можу сказати, що у мене були райдужні плани на рахунок переїзду з Києва та подальшого проживання тут на Закарпатті. Олександр одразу попередив – легко не буде. Я знала на що налаштовуватися. Але так, як я з дитинства навчалася, щоб чогось досягти у своїй професії, то я точно знала, що буду працювати. Тим більше, попівняно із закарпатською традицією, у Києві дружини священнослужителів − працювали. Тож, переїжджаючи в Ужгород, я чітко знала що я буду робити і де.
Я усвідомлюю своє становище відповідно статусу дружини священнослужителя. Це дуже відповідально. Але це ніяк не впливає на ставлення друзів та колег.
І, звичайно, дружина – це помічниця. А тим більше, нас поєднує ще і музика, яка поруч завжди – і в храмі, і на роботі. Від о. Олександра я відчуваю велику підтримку і порозуміння у моєму професійному та творчому житті, натомість стараюся бути підтримкою йому.
Якщо дівчатка мріють бути матушками, то треба налаштуватися на терпіння, всепрощення, послух та скромність… А, зрештою, все в руках Божих.
Матушка Тетяна, дружина протоієрея Іоанна Кивеждій, священнослужителя Свято-Воскресенського чоловічого монастиря м. Ужгорода:
– Ніколи не дум
ала, що буду матушкою. Сім’я священика для мене завжди була таємницею за сімома печатями. Інший світ, про який я навіть не здогадувалася. Як кожна дівчина, мріяла вийти заміж, мати хорошого люблячого чоловіка і одну, максимум двох дітей).
У нашому селі, звідки ми обоє з чоловіком родом, є дві школи. Після закінчення дев’ятирічної я перейшла в школу І-ІІІ ступенів, до 10-го класу. Отам і познайомилися) Мій чоловік дуже романтично описує і згадує нашу першу зустріч. Каже, що до сьогодні пам’ятає, як я вперше зайшла в клас, як він на мене глянув і вирішив, що я буду його дружиною). Мені нові однокласниці одразу сказали, що це майбутній священик. В той час він був такий один-єдиний на все село))). 10 грудня (в тому ж таки 10-му класі) ми почали «офіційно» зустрічатися))). Ця дата до сьогодні для нас знакова, це майже те саме, що і день весілля))).
Я пам’ятаю, коли вперше він провів мене додому зі шкільної «дискотеки», то навіть за руку боявся взяти, однак прямо поставив перед фактом: «Після школи я йду вчитися на священика. Після закінчення семінарії мені треба женитися, бо інакше не зможу рукоположитися!»… Це був, м’яко кажучи, «сніг на голову» для мене у мої 15 років))). Моїм батькам він одразу сподобався: вихований, добрий, уважний, ввічливий, простий… Як же мама мені його нахвалювала! І вона і тато завжди казали, що з цим хлопцем я буду щаслива! Ну, а в моїй юній голові роїлося в той час багато думок. Спокійного життя, яке «пророчили» матушкам, не хотілося. Однак таки той спокій, що відчувала поряд із ним, переміг і я теж почала в ньому бачити свого чоловіка: доброго, люблячого… Однак ніколи не могла собі уявити його священиком, а себе матушкою.
Я навчалася на другому курсі відділення журналістики і тоді ми одружилися. Але він не поспішав ставати священиком, як обіцяв у 10-му класі))). Закінчив Богословську академію, я університет. В той же час народилася у нас донька. Почалися справжні сімейні будні. Пам’ятаю, що в селі «ходили чутки», що ми «не пара!». Бо ж як то священик і журналіст? Це ж несумісні поняття! Але коли в прямий ефір на молодіжну програму я почала запрошувати молодих священиків і студентів-богословів, привідкриваючи завісу і такого життя, то певно для багатьох стало зрозумілим, що таки і таке поєднання можливе.
Моменти висвячення у сан неможливо описати. Немає таких слів, які б змогли передати ці відчуття… Це було Таїнство! Величне Таїнство! Нещодавно читала статтю молодої матушки якраз про моменти висвячення її чоловіка… От вона дуже тонко змалювала ці відчуття.. Я таких слів підібрати не можу, але до сьогодні пам’ятаю кожнісіньку деталь… Я пам’ятаю лише те, який він був світлий! Як сяяли його очі, як тремтіли у нього руки…
Багатодітні ми за офіційною версією, однак ніскільки не відчуваємо себе БАГАТОдітними. Троє дітей насправді це зовсім мало і далеко не багатодітність. У нас є вже майже доросла донька Настівочка – їй 14 років, навчається у 9-му класі. Сашко – першокласник і Малюк, як я люблю казати – Іванко, йому майже три. В садочок плануємо віддавати найменшого навесні. Старші дітки ходили в дитсадок з 2-х років. А от з Іванком ми засиділися вдома. У квітні закінчується моя офіційна «відпустка по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку»)). Отоді і вийду на роботу. Чи хочеться? Важко відповісти. Я дуже люблю свою роботу. Я готувала на телеканалі «Тиса-1» програму «7Я». Це дуже близька мені тема, рідна. Однак журналістика – це професія, якій ти мусиш віддаватися цілком і повністю! Як це робити тепер, коли ти «мама трьох» – поки не уявляю, якщо чесно. Діти насправді забирають весь час жінки. Та по суті так і має бути! Я тільки тепер починаю усвідомлювати, що найважча і найприємніша водночас професія – бути мамою. Це головне покликання жінки, тільки ми його не відразу відчуваємо). Це – ЩАСТЯ! Попри всі труднощі, які спіткають – це неймовірне щастя! Причому незбагненне, бо ти не можеш його описати і не уявляєш, як можна жити без дітей. Це в той же час величезна відповідальність. А з кожною новою дитиною – це безцінний досвід. Найкраще вчитися на своїх власних помилках. Чула таку фразу одного священика: правильне виховання починається десь із п’ятої дитини ). А ще я часто кажу, що бути мамою трьох – легко, коли ти не одна, а ви разом – багатодітні. Моя мама якось сказала: біля такого чоловіка, як твій, і 10-ьох можна народити))). Я відкинула усі “але”, “бо”, “а може”, “а як” і тому подібне! І я щаслива! Зовсім не знаю, що чекає мене Завтра, бо вчуся жити Сьогодні! Я люблю свою маленьку сім’ю! Вдячна Небесам за шматочок Раю на Землі!
Жертва в ім’я сім’ї – мені це чуже поняття. Я абсолютно нічим не жертвувала заради сім’ї чи в ім’я сім’ї… Навпаки: я в сім’ї тільки отримую! Авансом, бо насправді не заслуговую на те щастя, в якому купаюся.
Що ж до «бути матушкою: честь чи терновий вінець», то ні те, ні інше… Це велика відповідальність, в першу чергу, перед Богом. І не тому, що я матушка, а отже чимось особлива. Я – Людина, Творіння Боже, як всі ми… Життя прожити – не поле перейти… З одного боку все дуже просто, з іншого – занадто складно, бо зі своїми пристрастями боротися найважче.
В храмі всі є, як одна велика сім’я. Тому ставляться до мене як і до інших прихожан). Ти можеш людей не знати, але коли зустрінеш десь в місті – мимоволі вітаєшся і згадуєш, де ж ми бачилися?))
Нам взагалі з приходами пощастило. Бо у нас їх аж три!)) Дияконом батюшка служив в Ужгородському монастирі. Потім, як став священиком – перевели його в с. Кузьмино і Велика Кучава. Туди ми їздимо лише на великі свята, бо досить далеко, вставати треба дуже рано… Діти малі, не витримують… Та і монастир нам дуууже рідним став. Але в селах нас дуже чекають, бо там дітей практично нема. Село «відмираюче», одні бабусі, які рідних онуків бачать рідко, тому коли з’являємося ми, то храм оживає))) Для дітей ці села – екзотика. На Великдень і Різдво ми ночуємо в хаті з глиняною підлогою, розпалюємо піч справжніми дровами (в селі до сьогодні немає газу!), готуємо їсти на «шпорі». Ми з батюшкою згадуємо сільське дитинство, а діти у захваті: ми живемо, як древні люди! В їхньому розумінні – піч – древність)))
Щодо друзів, то жодна з моїх подруг не сприймає мене як матушку, кажуть, що я не схожа на матушок))). Чому – не уточнюють).
Статус матушки ніскільки не відчуваю… Я про цей «статус» багато наслухалася ще до «статусу»)). Сама вважала, що сім’я священика має бути не такою, як інші сім’ї. Але от якщо добре подумати: ну то чим матушки особливі? Бо мають в хустці ходити і довгій спідниці? А хіба інші жінки не повинні мати такий вигляд – жіночний природній? Матушка не має фарбувати нігті і волосся. А інші можуть? Матушка повинна кожну неділю йти до церкви? Інших це не стосується? Батюшка і матушка мають бути ідеальними у всьому. А хіба це не стосується всіх людей без винятку? Статус матушки – це не що інше, як суспільна думка… Я розумію, що нам хочеться в житті перед собою мати якийсь зразковий приклад…, але насправді зразковим є лише Господь… Нам до Нього треба йти! І зовсім не важливо, в якому статусі… У батюшок, звісно, трохи інакше…, але це їхній особистий шлях… Я ж залишаюся дружиною, мамою, берегинею сімейного вогнища… Вчуся цьому принаймні…
А хіба є тепер дівчата, що мріють бути матушками?? Справді? Я якось дочку запитала, чи хоче вона бути матушкою? Відповідь була категоричною. І навіть без пояснень). Тому я не знаю, що бажати таким дівчатам, що прям хочуть бути матушками… Я можу сказати тільки одне: просіть у Бога, у Божої Матері… Але просіть те, що буде корисно для вашого спасіння … Їм видніше, в які сімейні умови вас ставити… Кожна сім’я – це мала Церква, не важливо сім’я це священика, чи юриста, чи двірника… Кожна жінка несе велику відповідальність перед Богом за свої дії в житті… І не важливо матушка це чи ні… В кожній сім’ї є труднощі, які треба долати. Все залежить не від статусу, а від нашого внутрішнього Я.
Коментар священнослужителя:
Аби почути думку священика щодо теми матушок і дівчат, які хочути ними бути ми звернулися за коментарем до протоієрея Серафима Гички, настоятеля каплиці на честь великомученика і цілителя Пантелеймона смт Великий Березний.
«Матушка – це звання духовне»
– Пам’ятаю, як одного зимового вечора довелося мені перебувати в старенької схимонахині. Духоносна матушка, якій пощастило наставлятися в преподобного Амфілохія Почаївського та в багатьох інших старців Свято-Почаївської Лаври розповідала про своє життя. А, я, на той час «новоспечений» священнослужитель, просив її молитв за свою матушку. Адже, ще так недавно, ми були з нею майже нерозлучні, а з того часу як її «рукоположили» в матушки, а мене в диякони, я ніби пропав з дому і на її плечі одразу звалилися тяготи цього нелегкого подвигу. Старенька схимниця посміхнулася і тихо промовила: «Матушка – це звання духовне, звання і на небі, його потрібно заслужити, нехай смиряється…». Прості слова, які врізались в мою пам’ять, хоч на той час я і не міг усвідомити повністю їхню глибину. Моя жінка стала матушкою в канун свого дня народження і це було дійсно початком нового життя для нас обох. І тепер дивлячись на неї і на її нелегкий труд я часто згадую слова цієї схимонахині про «духовне звання».
І дійсно, чи задумуємося ми з вами про наші «духовні звання» і чи взагалі є вони в нас. Тут на землі ми називаємо один одного іменами, часто нам присвоюють певні звання та чи дійсні ці звання в Царстві Небесному. Якби нас зустрів Христос, то як би покликав до Себе…? Коли ми молимося до святих угодників, то певно вже автоматично, називаємо їх мучениками, преподобними, святителями, сповідниками і т. д. Але за цією маленькою приставкою приховується великий подвиг їхнього життя. Часто героїчний подвиг щоденного служіння Богу і людям, в молитвах, постах, терпінні і смиренні. В невідомості і гоніннях, в хворобах і стражданнях. Вони дійсно заслужили ці звання, вплетені в їхні світлі душі. Так і ми, слідуючи за Христом, повинні постійно вплітати в своє життя хоч маленькі, але подвиги, щоб удостоїтися не просто земного, а й духовного імені. І в цьому веретені Матушка – це дійсно важкий Хрест і важкий подвиг. І для того, щоб пронести його із землі на Небо необхідно прикласти дуже великих зусиль. І в першу чергу, не забувати про те, що якщо грішить проста людина, вона осуджує тільки себе, а всі погрішності батюшок і матушок зразу лягають на все Християнство. Адже, ми так часто забуваємо про «колоду» в своєму оці і так чітко бачимо «скалку» в оці ближнього, особливо якщо цей ближній священнослужитель чи його сім’я. Саме на них люди часто покладають ті вимоги, половину з яких і самі понести не можуть. Але вимагають їх з духовенства, вважаючи, що вони вже мають бути досконалі. Але хрест священнослужителя не робить його святим, а навпаки додає спокус, тягот і такої відповідальності з якою не всі можуть справитися. І тут йому і його матушці треба бути дуже уважним, щоб своїм життям, словами чи ділами не бути спокусою для інших. Адже, «Хто ж спокусить одне з цих малих, що вірять в Мене, то краще б такому було б, якби повісили йому жорно на шию і потопили в морській глибині» (Мф. 18:6 ).
Особливий образ повинна нести Матушка, яка ніби віддзеркалює сімейне, особисте життя священнослужителя. З якою уважністю вона повинна ставитися до кожного свого слова чи вчинку, з яким терпінням і смиренням повинна бути «тилом» для свого чоловіка, тримати вдома «три стіни» і бути прикладом чистоти, відданості і, особливо, виховати в дітях благоговіння до того життя, яким живуть батьки. Адже для більшості дітей, незвичайний Батюшка, в красивих ризах, що причащає і мирує, благословляє і зникає в Святая Святих так і залишається таємницею. А для дітей цього батюшки він повертається додому і стає звичайним батьком, і Святая Святих для них часто місце таке знайоме ще з дитинства, і вони вже не вірять в чудеса. І так важливо саме матушці виховати і зберегти в собі і в дітях благоговіння до того життя і образу яким є їхній батько, дійсно бачити в ньому Христа і служити йому. «Кожен з нас – ікона Христова, Божої Матері. Може бути, недосконала, може бути осквернена, але ікона. І до кожного з нас ми повинні ставитися, як до святині», – Митрополит Антоній Сурожський. І зробити все щоб діти, самі колись перейняли і продовжили це служіння. Але продовжили це самовільно, без нав’язувань, адже Любов яку нав’язують завжди буде відкинута. Не словами вчити їх духовності, оскільки «слів не достатньо, щоб змінити людину», а своїм особистим прикладом наставляти їх. Молитися і вчити їх молитві, читати життя святих і самій поступати свято, виховувати в собі чесноти і так передавати їх дітям. І тільки в такому разі вони зможуть стати духовними плодами духовного життя.
На жаль, цей важкий хрест, бути справжньою матушкою, а не просто жінкою священнослужителя, відомий тільки тим, хто його несе, а для багатьох молодих дівчат, які бажають облаштувати своє майбутнє і ще нічого не знають про нього – це така завітна мрія: стати матушкою. Ці дівчата, по словам одного старця, схожі на «художників без пензля і фарби». Тобто на людей, які так люблять малювати собі картинки, такі яскраві і такі далекі від реального життя. Такі дівчата, інколи навіть цього не усвідомлюючи, шукають в цьому своєї вигоди і втілення своїх інтересів, шукають матеріального, а не духовного. Хтось просто хоче керувати своїм чоловіком, хтось вважає це престижним статусом, хтось чекає забезпеченого життя і т. д. Але справжня матушка – це призвання, призвання людини, яка не свого шукає, а навпаки готова забути про себе, а таких, на жаль, дуже мало. «Якщо хто хоче йти за Мною, нехай зречеться себе самого, візьме хрест свій і йде за Мною … (Мф. 16:24).
Наше людське «Я» часто говорить нам: «Я хочу», «Я зможу», «Я достойна», але «Я» – це лукавий, а Господь говорить: «без Мене не можете робити нічого» (Ін. 15:5). Святі вчать нас відмовлятися від наших бажань, оскільки вони часто бувають продиктовані нашим егоїзмом і насправді далекі від наших сил чи можливостей. Ми малюємо собі картинки, намагаємось втілити їх у життя, а коли отримуємо не те, що ми очікували, то вже цього не хочемо – а цим самим можемо поламати життя не тільки собі, а й іншим. Потрібно вчитися реально дивитися на речі, на людей і особливо на себе. Коли наші інтереси чи бажання ставляться вище волі Божої, то ні до чого хорошого це привести не може. Там де є «я хочу» вже немає місця для Бога, а отже і богоугодним це не може бути. Тому вважаю, що не потрібно «хотіти стати матушкою», адже якщо ми віримо Господу нашому Іісусу Христу, то повинні пам’ятати Його слова: «знає Отець ваш, чого потребуєте, ще раніше за ваше прохання!. Моліться же так…» (Мф.6:7-9). Отже знає Він чого ми хочемо і що ми можемо, що нам корисно і що зашкодить, тому не шукаймо своєї волі, а молімось, і Господь обов’язково подасть нам все необхідне для нашого спасіння. І не шукаймо для себе хреста, який потім не захочемо нести, яким би прекрасним він нам не здавався.
Якщо ж є дівчата, які дійсно бажають понести цей подвиг, і не лицемірно, для своїх інтересів, а щиро готові віддати себе не очікуючи нічого взамін, то покажіть це Господу не в мріях і очікуваннях, а в своєму житті – втілюйте той образ, який бажаєте понести, вчіться служити навколишньому світу. Підіть в будинки пристарілих і догляньте за літніми людьми, підіть в лікарні і розважте хворих, не забудьте і про притулки для сиріт, інвалідів чи малозабезпечених дітей, там теж є ті хто буде вам радий. Займіться волонтерською роботою. Покажіть Господу, що ви готові Служити. Обов’язково знайдіть Старця, вчіться забирати своє «Я», вчіться молитися і шукайте свого Благословення. Але не такого, коли бігаючи від одного старця до іншого випрошувати, поки хтось його не дасть. А такого, про яке ніхто не буде знати, окрім вас і Бога, яке буде в глибині вашого серця, яке буде не крикучим бажанням стати матушкою, а смиренним розумінням свого недостоїнства бути такою, з вірою в нескінченну милість Божу. Зрозумійте різницю між простим «Я хочу» і «Бог Благословить». Відмовляйтеся від першого і смиренно надійтесь на друге. І Господь обов’язково дасть вам послужити йому, але ніколи не забувайте, що на все воля Його.
І наостанок рекомендував би всім жінкам, матушкам і тим, хто хоче ними стати, почитати повне життя святої Моніки, матері блаженного Августина. Це дійсно великий приклад справжньої християнки. Жінки, яка будучи благочестиво вихована в християнській сім’ї, змушена була вийти заміж за чоловіка язичника з дуже важким характером. Чоловіка, який не маючи ніяких моральних принципів, все життя, догоджав тільки собі не рахуючись з поглядами дружини. Але незважаючи на це вона завжди була слухняна в Бозі йому і виправдовувала його перед іншими. Вона виховала дітей так, що не дивлячись на приклад батька – вони всі троє стали святими. І хоча шлях до цього Блаженного Августина був дуже не легкий, оскільки від був сектантом і навіть воював з християнами, та приклад смирення і молитви матері повернули його на істинний шлях. І навіть чоловік в кінці свого життя, будучи на смертному одрі став Християнином. І перед своєю смертю сказав їй слова, які виправдовують всі її страждання, терпіння, молитви і сльози. Слова, почути які від свого чоловіка, повинна прагнути кожна справжня матушка, всім своїм життям, кожним ділом і словом, слова, які прозвучать і на небі, слова: «Так, я зрозумів, – Ти Свята!!!”
Розпитувала Ольга ПАЛОШ,
спеціально для https://m-church.org.ua/